
Відстояли Укрінком і повернули вагу судовому рішенню
2015-й увійшов в історію як рік, коли банківську систему чистили швидко й жорстко. Для держави це була спроба зупинити паніку та стабілізувати фінанси. Для вкладників і акціонерів — перевірка на те, чи здатна Україна одночасно бути сильною і правовою. Історія Укрінбанку, який після ліквідації продовжив життя як Укрінком, показала мені просту річ: довіру до грошей неможливо відокремити від довіри до суду. Реформи підсилили сектор, але вони не повинні створювати правові глухі кути для тих, хто доводить свою позицію в судах.
Укрінбанк працював із 1989 року. Після зміни власників у 2009–2010 роках я зайшов у банк як інвестор і керівник, взявшись стабілізувати його роботу. Війна 2014–2015 років ударила по портфелю асиметрично: до 30% кредитів залишилися на Донбасі й перестали обслуговуватися. 24 грудня 2015 року НБУ визнав банк неплатоспроможним, а 22 березня 2016-го відкликав ліцензію і запустив ліквідацію через Фонд гарантування вкладів.
У таких рішеннях є макроекономічна логіка, але є й побічний ефект: держава звикає діяти без повноцінного арбітра. Коли адміністративна машина розганяється, кожен крок починає сприйматися як “остаточний”, навіть якщо суди потім доводять протилежне.
Ми пішли в суд у 2016 році. 29 квітня Окружний адмінсуд Києва скасував рішення НБУ та Фонду про ліквідацію; апеляція в липні і касація в листопаді 2016-го підтвердили постанову.
24 лютого 2021 року у справі №826/5325/16 Верховний Суд залишив у силі висновок про незаконність старту ліквідації.
Та паралельно існувала господарська лінія, де суди заперечували правонаступництво між Укрінбанком та Укрінком і підтримували тезу про незворотність наслідків ліквідації. Результат — затяжний конфлікт юрисдикцій і ринкова невизначеність, яка дорожча за будь-який відсоток рефінансу.
Мій принцип був прагматичний: кредитори мають бачити повернення, а не гасла. Станом на кінець 2018 року ми виплатили вкладникам близько 1,143 млрд грн — приблизно дві третини зобов’язань, переважно за депозитами понад гарантовану суму. На середину 2020-х загальний обсяг повернень, за повідомленнями акціонерів, перевищив 1,5–1,6 млрд грн, тоді як Фонд виплатив гарантовані суми на рівні близько 1,8 млрд грн.
Я принципово не вірив у “швидкі” продажі активів як універсальне рішення. Коли майно й права вимоги реалізують із глибоким дисконтом, різницю врешті сплачує економіка — через недоотримані виплати кредиторам і втрату довіри. Державний аудит прямо вказував на системну уцінку активів неплатоспроможних банків.
Ці гроші беруться з одного джерела — стягнення. У 2024 році компанія публічно назвала трьох найбільших боржників — ПрАТ «Оболонь», ПрАТ «Первомайський молочноконсервний комбінат» та холдинг «Скуратовський» — із сукупною заборгованістю понад 1 млрд грн. Для вкладника різниця між активною роботою з портфелем і пасивним розпродажем застав на аукціоні вимірюється роками очікування.
У березні 2024-го справу №913/266/20 щодо банкрутства Укрінкому передали на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Восени 2025-го Касаційний господарський суд відхилив спробу НБУ переглянути давні судові висновки та підтвердив завершення спору з Фондом щодо реєстраційних дій навколо Укрінкому.
На початку 2026 року в межах цієї ж великої конфігурації ми вимагаємо від НБУ внести зміни до облікових даних рахунку, верифікувати керівника та виконати платіжні доручення; підготовче засідання було призначене на 13 січня 2026 року.
Наш кейс підсвітив слабкість моделі, запровадженої ще у 2012 році, коли банкрутство банків фактично стало адміністративною процедурою з надмірною концентрацією повноважень у Фонду. Юристи небезпідставно попереджають про конфлікт такої конструкції з конституційним правом на судовий захист і принципом остаточності судових рішень.
Є й економіка: державний аудит вказував, що активи неплатоспроможних банків продавалися в середньому у 2,4 раза нижче за оціночну вартість та у 14,4 раза нижче за балансову — прямий удар по рівню задоволення вимог кредиторів.
Україні, яка йде до ЄС, потрібна культура виконання суду: розмежування функцій гарантування і ліквідації, реальний судовий контроль та відповідальність за затягування. Це збігається з європейською логікою, яка вимагає відокремлювати гарантування вкладів від адміністрування ліквідації. Коли суд ставить крапку, її мають поважати всі — інакше жодна гривня не має остаточної ціни.